Із незбагненної глибини буття доходять до нас відомості про дивовижну таїну продовження роду. Людину весь час цікавило, а звідки з’явилась та чи та рослина, комашка, тварина? Створювались міфи, легенди, перекази, які пояснювали походження всього живого. А сама людина звідки взялася? То Боже творіння! І до цього часу, незважаючи на ґрунтовні наукові дослідження, немає остаточного незаперечного ствердження про походження людини, і все далі у глибину віків відсувається вік існування людини на землі, бо давніші і давніші викопні свідчення про це.
Про розмноження рослин і тварин наука має ґрунтовні дослідження – тут не залишилось таємниць. Та й про людину вже, начебто, все відомо, медицина сягнула можливості втручатися у фізіологічний розвиток людського організму, щось попереджати, цілеспрямовувати, видаляти, вживляти. Навіть навчилися (нібито) сприяти чи зупиняти зачаття.
Та життя вносить свої корективи. На сьогодні вчені дійшли висновку: характер, здібності, особливості поведінки, творчий потенціал подібні у людей, народжених під одним сузір’ям. І незважаючи на різницю вікову – проступають спільні риси. Отже, мусимо визнати, що давня астрологія, яку відкинуто як непотріб, є повноцінним розділом науки.
Отже і в зачатті, окрім фізіології, є щось таємниче і незрозуміле. А коли не просто холодним і прагматичним розумом люди звернулись до цього питання, а душею, покликом серця і найтонших почуттів – прийшли і знання: душа майбутньої дитини вибирає сама і тата і маму, спрагло чекає їх поєднання і радістю сповнює серця подружньої пари. Огорнені тією радістю вони і зачинають своє перше дитя. Отож у кожного народу такого великого значення надавали добору пар для одруження, адже від того залежало майбутнє.
На Україні створилася ціла система обрядів і звичаїв, які сприяли найточнішому добору подружжя. Не дарма свою пару дівчина чи хлопець називали Суджена чи Суджений, моя Доля. А первістка у кожній сім’ї вважали особливою дитиною, бо наступні діти народжені у шлюбі мали вже вибраних батьків, а первісток вибирав і сприяв їх поєднанню.
Зараз, на жаль, давні обряди, звичаї, традиції відійшли у минуле… А жаль, бо може тому у нас все менше міцних сімей і такі проблеми із здоров’ям дітей. Адже, якщо подружня пара – не Суджений і Суджена, не Доля одне одного, то діти зачинаються тільки фізіологічно, а не душевно, або і зовсім не зачинаються (хоч, правда, безплідність не завжди має одну причину).
Із свого досвіду (мені вже 73 роки) і знань, які передали мої дід-баба-батько-мати знаю добре як важливо знайти саме Судженого-Суджену. І от спілкуючись із природою (а живемо в чудовому куточку України, ще не спотвореному псевдоцивілізацією) почули поклик «не зачатих», музику і слова.
Поклик не зачатих
Нене! нене! рідна моя нене!
Не вагайся: зустрічай мене!
Ти ж без мене,
Не розквітнеш, нене,
І життя даремно промайне…
Тату! тату! мій рідненький тату!
Тату! тату:
Роду дай буття!
Без родини – слід твій марно згине,
Згасне промінь вічного життя…
Тату! Нене! Об’єднайте Долю:
Лиш до вас я з таїни іду!
Промайну летючою зорею,
Якщо вас у парі не знайду…
Україна – дружняя родина:
Рід до роду – множились віки.
Найсвятіше: матір і дитину!
Захищали славні козаки…
Ця дивовижна пісня линула прямо з неба. Чи то нам так здавалося? Але ж у пісні вся програма подружнього життя, поклик до єднання. То мабуть і земля, і небо волають до людей: верніться до старих звичаїв, зміцнюйте сім’ю, бо це найсокровенніша основа людського суспільства.
Як же створювалась ця основа?
Сучасний соціум відкинув геть предківські обряди, ритуали, звичаї, як архаїчний мотлох.
Та що з того? Які здобутки сімейного побуту сьогодні? І що найголовніше: які діти? Як виховуються, які знання предків у них вкладаються? Різниця з «архаїчним» часом вражаюча, і не в кращий бік. Повністю повернутися до середньовічних звичаїв неможливо, та й виглядало б це театрально. Але основні принципи звичаєвого поєднання пар потрібні, необхідні до крику. Навести лад у хаосі цього дійства людського буття – то поклик і заповіт предків, веління рідної землі: порятувати майбутнє нашого народу.
Не перестану повторювати: у долоньках кожної малої україночки доля майбутніх поколінь, а в серці кожного малого українця – їх безпека і сила. Отож нам потрібно підготувати юне покоління, озброїти їх знанням і вмінням, скарбами народної мудрості, щоб вони здійснили своє найважливіше завдання.
Як дбали предки про поєднання пар, говорить сам за себе обряд, який проводили колись давно. У селі, де я виросла, він уже не діяв, але зберігся у переказах, і оповідали про нього старі люди як про щось таємниче, священне, взірець мудрості, гідний наслідування.
Починався обряд для дівчаток з 12 років, для хлопців – з 15. Дійство відбувалося на весняне сонцестояння, коли в
наших предків починався Новий рік. На вигоні чи майдані збиралися всі жителі села, хто міг ходити. Молодь водила хороводи, кривий танець-завиванець. Дзвеніли пісні, веселі, бадьорі, задумливі, ніжні, розлогі, як степ, швидкі, як гірська річка. Дівчата і хлопці у барвистих вишиванках, заквітчані-закосичені творили весняну казку. Старші споглядали, інколи приєднуючись до пісень, малеча впліталась у хороводи старших, розсипаючи навколо дзвінкий щирий сміх.
наших предків починався Новий рік. На вигоні чи майдані збиралися всі жителі села, хто міг ходити. Молодь водила хороводи, кривий танець-завиванець. Дзвеніли пісні, веселі, бадьорі, задумливі, ніжні, розлогі, як степ, швидкі, як гірська річка. Дівчата і хлопці у барвистих вишиванках, заквітчані-закосичені творили весняну казку. Старші споглядали, інколи приєднуючись до пісень, малеча впліталась у хороводи старших, розсипаючи навколо дзвінкий щирий сміх.
А десь збоку споглядали всі ці дійства старійшини – кілька чоловіків, які спостерігали за юнаками, і так само кілька жінок, що сторожко слідкували за юнками. Ці люди мали особливий дар: вони бачили промені очей, невидимі для інших. Отож і відмічали котру дівчину голублять очі юнака, якому виповнилось 15 років. А з іншого боку ішло спостереження: чи відповідають очі дівчини тим самим юнакові.
Ця перша сходинка до єднання називалася «Вістування». Бо десь під вечір, порадившись між собою, старійшини і відаючі жінки оголошували, які пари пройшли «вістування», тобто уже їм не треба іти на цей обряд: вони «невісти». У наших звичаях залишилось тільки слово від того давнього обряду: «невіста».
Пари ставали поруч одне до одного і всі присутні вітали їх піснею про голуба і голубку, що обнімаються крильми. Юнак і дівчина ішли додому і до наступної весни вони не зустрічались.
Наступна друга сходинка називалася «Ручання». У мові та й в обрядах воно залишилось, як «Заручини», які проводилися пізніше лише вдома з батьками.
А в давнину, знову ж таки на весняні новолітні гуляння, пари, що пройшли вістування, перед початком свята ставали поруч, бралися за руки, з таким розрахунком, щоб з’єднувались руки тільки обраної пари. Біля дівчини ставала інша, яка брала за руку подругу, а другою рукою свого обранця. Поруч юнака ставав товариш, який другою рукою тримав свою дівчину. Цілий день вони співали, хороводили, веселилися: рука в руці. В кінці гуляння їх оголошували зарученими. І ще: заручені пари йшли до найближчого гаю, чи лісу, чи на луки і викопували квіти. Несли їх додому, вирощували, щоб наступної весни використати в обряді третьої сходинки – вінчання.
Третя сходинка – "Вінчання". Цей ритуал зберігся у мові та в церковному весільному обряді, після прийняття християнства. Вінчання відбувалось так: починалися весняні гуляння. Пари, заручені минулої весни, ставали поруч, у руках тримали вінки, звиті із квіток, коріння 
яких збирали разом торік. Всі присутні співали певну ритуальну пісню і пари одягали одне одному віночки під цей могутній спів. Цілий день на сонці і на вітрі ходили в цих віночках. Вони весь час були поруч, водили хороводи, співали і танцювали. Десь ополудні, уквітчані вінками пари знову ставали рядочком, одне біля одного. Старійшини і відаючі жінки оглядали віночки кожної пари і оголошували їх повінчаними. Коли ж в одної з пар віночок зів’яв у неї чи в нього, їх виводили з обряду. Якщо це юнак – він не мав права одружуватись з дівчиною, а тільки з вдовицею, і його не приймали в парубоцьке товариство. Якщо дівчина – вона теж могла одружуватись із вдівцем, її вже не називали величним словом «діва», а звалась вона «дівка». І гурт юнок її не приймав до себе, її вчинок піддавався загальному осуду. Якщо в обох вінок зів'яв – їх виводили. Якщо в когось одного – то його виряджали геть. А того, в кого віночок нев’яний, окроплювали весняною водою, віночок ритуально кидали у вогнище, а юнак чи юнка ставали з молоддю до хороводів. Наступної весни почне все спочатку, з вістування. Відаючі і старійшини дуже уважно візьмуться за пошук відповідної пари для скривдженого.
яких збирали разом торік. Всі присутні співали певну ритуальну пісню і пари одягали одне одному віночки під цей могутній спів. Цілий день на сонці і на вітрі ходили в цих віночках. Вони весь час були поруч, водили хороводи, співали і танцювали. Десь ополудні, уквітчані вінками пари знову ставали рядочком, одне біля одного. Старійшини і відаючі жінки оглядали віночки кожної пари і оголошували їх повінчаними. Коли ж в одної з пар віночок зів’яв у неї чи в нього, їх виводили з обряду. Якщо це юнак – він не мав права одружуватись з дівчиною, а тільки з вдовицею, і його не приймали в парубоцьке товариство. Якщо дівчина – вона теж могла одружуватись із вдівцем, її вже не називали величним словом «діва», а звалась вона «дівка». І гурт юнок її не приймав до себе, її вчинок піддавався загальному осуду. Якщо в обох вінок зів'яв – їх виводили. Якщо в когось одного – то його виряджали геть. А того, в кого віночок нев’яний, окроплювали весняною водою, віночок ритуально кидали у вогнище, а юнак чи юнка ставали з молоддю до хороводів. Наступної весни почне все спочатку, з вістування. Відаючі і старійшини дуже уважно візьмуться за пошук відповідної пари для скривдженого.
Виявляється, наші предки на науковому рівні користувалися знанням про біополе: якщо віночок, сплетений з любов'ю для своєї пари, огортався чистою незайманою аурою, вбирав позитивні промені, повні любові і доброти, він не в'янув, а ще більш розквітав, як политий цілющою водою. І навпаки: попавши у біополе, забруднене негативними енергіями, доторкнувши порушеної цноти – віночок в'янув.
От як високо цінувалася цнота і моральна чистота молодих пар, що повинні створювати сім'ю: адже вони народжуватимуть і виховуватимуть майбуття свого народу – дітей. А для цього повинні були наповнити свої душі, серця і розум моральними чеснотами, силою духу і скарбами мудрості свого народу.
Четверта сходинка – "Слюб". Ця сходинка залишилась у мові і до сьогодні, трішечки змінивши звучання – шлюб, що означає одруження.
Втаємничені виконавці цього обряду готували хижки із зеленого гілля. Туди заводили пару. Юнак і юнка роздягалися до пояса, обіймалися, припадаючи одне до одного грудьми. Відаюча обв’язувала їх ритуальним рушником, і на деякий час залишали на самоті. Це була проба на сумісність біополя. Молодята могли цілуватись, пестити одне одного і прислухатися до своїх відчуттів. Це приємне, жадане дійство, чи ні. Таким чином скріплювалося їх поєднання на найвищому, чуттєвому рівні.
Потім пари, що пройшли всі сходинки, оголошувались послюблені. Під урочистий спів, повільно і величаво, рука в руці, проходили крізь живі ворота сплетених рук молоді, що водила хороводи.
І знову юнак і юнка розходились по домівках, цього разу до осені. Восени, коли зберуть урожай, закінчать всі сільськогосподарські роботи – буде завершення поєднання пар: одруження.
У проміжках між ритуалами, окремо з юнаками, і окремо з юнками, втаємничені знавці обрядів–звичаїв-побуту навчали необхідних знань: жіночих таємниць – жінки, козацьких знань таємних – старійшини.
За час випробувань парубок повинен збудувати хату для подружнього життя. Хата могла бути і давно готова. Могли допомагати рідні, міг самостійно побудувати, але в цій хаті жити молодятам: за звичаєм одружена пара повинна жити самостійно, окремо від батьків. Батьки не ходили в гості до дітей, не втручалися до їхнього побуту. Рік молода сім’я випрацьовувала власний статут.
Наставала п’ята сходинка – "Одруження". Упорядкувавши господарські роботи, вся громада готувалася до веселого дійства. Пари, які успішно пройшли четверту сходинку весною – слюб, збиралися разом. Відбувався обряд з певними піснями, ритуалами, дійствами. Один з моментів обряду, який зберігся у пам’яті моїх односельців: пара підходила до куща калини, обтяженого добірними кетягами. Складали обітницю подружньої вірності одне одному, і з’їдали скільки могли калинових ягід. Вважалося: скільки дівчина з’їсть ягідок, стільки у неї буде діток. Отож пісня “Ой у лузі червона калина похилилася» прийшла до нас із давньої давнини. Слова «А ми ж тую червону калину підіймемо, А ми ж нашу славну 
Україну, гей-гей, розвеселимо» несли в собі такий сакральний зміст: буде багато подружніх пар – молодята з’їдять багато ягідок і гілля підніметься. А молоді новостворені сім’ї візьмуться до праці і діянь в ім’я рідної землі і свого народу, і звеселять славну Україну. Отже пісня несе в собі знання з правіку. А січові стрільці підняли її із забуття, додавши до неї слова. Звідси висновок: кожна пісня, казка, легенда, зрештою кожне слово рідної мови несе з віковічних глибин, з витоків сутність нашого етносу, відомості, історичні дані. Тільки зумій їх відгадати. Саме цього ми і повинні навчити юне покоління. Бо як обірветься священна пуповина зв’язку з праосновою сутності нації – почнеться духовне виродження, спотворення основи людини.
Україну, гей-гей, розвеселимо» несли в собі такий сакральний зміст: буде багато подружніх пар – молодята з’їдять багато ягідок і гілля підніметься. А молоді новостворені сім’ї візьмуться до праці і діянь в ім’я рідної землі і свого народу, і звеселять славну Україну. Отже пісня несе в собі знання з правіку. А січові стрільці підняли її із забуття, додавши до неї слова. Звідси висновок: кожна пісня, казка, легенда, зрештою кожне слово рідної мови несе з віковічних глибин, з витоків сутність нашого етносу, відомості, історичні дані. Тільки зумій їх відгадати. Саме цього ми і повинні навчити юне покоління. Бо як обірветься священна пуповина зв’язку з праосновою сутності нації – почнеться духовне виродження, спотворення основи людини.
Та повернемось до обряду одруження.
Готувався спільний стіл, накривався великим вишитим рушником. Символи, вишиті на ньому, житні колоски і калина,уособлювали добробут і вірність рідній землі. Кожну пару проводили через кілька дійств обряду: через вогонь, крізь воду. Тут же відбувався ритуал «на рушничок стати». Цей рушник кожна дівчина мала приготувати тільки власними руками: з певними символами, сяючий веселими червоними барвами. Матері – його і її, простирали рушник, молоді, рука в руці, ставали на рушник. Їх пригощали медом, аби солодке було подружнє життя. Підходили батьки обох і обсипали пару житом – щоб у достатку було жити, і гречкою – аби були з рідними-близькими гречні-привітні-ласкаві. До кожного дійства були пісні, які співали всі присутні.
Рушничок молоді зберігали все життя, адже він слугував святинею-оберегом їхнього подружнього щастя. І коли, сварка заходила у їхню домівку, подружжя діставало рушник, нагадуючи про обітницю, яку давали одне одному.
На цьому закінчувалося дійство поєднання пар.
Антоніна Іванівна Литвин
етнограф, філолог, громадський діяч