Молода мати часто-густо вже з перших днів після народження дитини чує, що вона погана мати.
Тата дратує, що дитя кричить, не спить, що мати бере його на руки, не бере на руки, кладе з собою спати, іде спати до дитяти, що вона нервує через кожне дитяче «чхи», а в хаті не прибрано. Цілий день дома сиділа – що робила? Прибрати було тяжко? Потім приєднуються бабусі: годуєш не так, розпорядку немає, говорить він у тебе погано, піклуєшся ти мало, мало любиш, мало виховуєш – все, все неправильно!
Потім додаються мамки-няньки в пісочниці, бабусі з під’їзду і вихователі дитсадочків. Ну ще й лікарі, окремий розділ: про що ви взагалі думаєте, ви що – угробити хочете свою дитину? Так, дякую, від моменту народження цього й прагну!..
До того часу, як дитина піде в школу, його мама здригається вже від кожного слова, з яким звертаються до неї. Напружується, чекаючи удару, готова будь-якої миті швиденько сховати дитину за спину, повернутися лицем до небезпеки і вишкірити зуби, як загнана в куток вовчиця, котра з останніх сил захищає своє вовченя. Потім, правда,коли прожене напасника гарчанням, клацанням зубів і загрозливим настовбурченням загривка, вона такої тирки дасть своєму вовченяті, що пам’ятатиме до нових віників: як посмів мене позорити? Скільки ще я через тебе буду червоніти?
В школі мамі, зазвичай, нічого втішного не скажуть, окрім того, що дитиною потрібно опікуватися, що з ним потрібно виконувати домашні завдання, що потрібно йому пояснювати, як себе поводити, і вимагатимуть, щоб налагодила його поведінку в класі, так як начебто у неї пульт дистанційного керування дитиною. До закінчення школи мати вже знатиме, що її дитина нікчемна, ЗНО не здасть, в двірники не візьмуть, тобто, повне педагогічне фіаско. Дома батько переконаний, що мати зіпсувала дитя своєю вседозволеністю, а бабусі упевнені, що він напівголодний у неї.
Наш соціум – недоброзичливий до дітей на відпочинку, в транспорті, в дорозі, на вулиці до них звернені погляди співгромадян, готових з найменшого приводу виголосити дидактичне зауваження.
Але я знаю вчительку, котра на батьківських зборах дві години розповідала батькам – разом, а потім поодинці, – який у них чудовий клас, які в ньому гарні талановиті діти і як добре з ними працювати. Батьки пішли додому настільки здивовані, що декотрі мимохіть навіть купили торт до чаю.
Я бачила жінку, котра в літаку просто забрала у змученої мами капризулю-вереду, чотирирічне дівча і весь час польоту малювала з нею в зошиті, читала Маршака і Чуковського, гралася в пальчикові ігри – і навіть дозволила мамі трохи поспати, а сусідам – летіти в тишині.
Бачила іншу, котра, коли її крісло гатив ногами хлопчик, обернулась і замість сакраментального «Мамочко, заспокойте своє дитя» сказала: «Малий, ти гепаєш мені в спину, це дуже неприємно, будь ласка не роби цього.»
Якось я їхала додому в маршрутці з пальчиковою лялькою-ведмедем у сумці. Навпроти сиділа дівчинка років п’яти, котрій було нудно. Вона крутилася, молола ногами, допікала маму запитаннями, штовхала сусідів. Коли ведмідь помахав їй лапкою з сумки, вона мало не впала з подиву. Ми всю дорогу грали з ведмедем, а мама дивилася з недовірливим жахом, готова щомиті забрати дитину, вихопити у неї ведмедя, жбурнути мені його назад, гаркнути, щоб дочка сиділа смирно і непорушно, і загризти любого, хто посміє щось сказати. Це вже умовний рефлекс, це застаріла звичка не очікувати від оточуючих нічого хорошого.
Я пам’ятаю, як бабуся чи дідусь забирали в мене вночі галасуючи немовля, сказавши просто «поспи», хоч їм завтра на роботу; як чоловік, не даючи алгебрі доїсти нас із дитиною, швидко і весело закінчував з ним уроки; як мене підстраховували, підхоплювали і допомагали домашні, подруги, колеги. Я пам’ятаю жінку, котра терпіла нічні крики моєї трирічної доньки в поїзді, і продавчиню, котра подарувала їй банан, коли наш рейс затримали на 18 годин і дитя, як шалене кулею літало по аеропорту. Пам’ятаю із вдячністю тих, хто допомагав підняти коляску, що перекинулась, пропускав без черги в громадський туалет, простягав носовички, коли у сина на вулиці йшла з носа кров, дарував просто так кульки, смішив дитя, що розревілося. І мені завжди здається, що я зобов’язана повернути це все іншим людям.
Кожній мамі тяжко. Вона не все знає і не все вміє, вона не завжди ще сама досягла тої сходинки психічної зрілості, дорослості, доброзичливості, впевненості у собі, котра дозволяла б їй в будь-якій кризовій ситуації зберігати душевний спокій і знаходити правильні вирішення. Мама допускає помилки, виконуючи найголовнішу справу із найдорожчою людиною в житті. Вона бачить це і не знає, як їх виправити. Їй і так здається, що все робить не так і неправильно: вона в душі перфекціоністка і хоче все зробити ідеально, але ідеально не може і чекає, стулившись, що їй зараз знову поставлять двійку. Не потрібно добивати її.
Час від часу її варто підтримати хорошим словом, помітити у дитини прогрес, похвалити її зусилля, сказати їй щось хороше про її дитя, ненав’язливо запропонувати допомогу. І не поспішати осудити, тикати пальцем, виховувати і робити зауваження. А якщо скаржиться – слухати, а не повчати. А якщо плаче – обняти і пожаліти.
Тому, що вона мама, вона робить найважливішу, невдячну, потрібну світові роботу. Роботу, за котру не платять, не хвалять, не підвищують по службі, не дають заохочень. Роботу, в котрій багато невдач і падінь, і дуже рідко здається, що чогось досягла.
Можна навіть не хвалити, не допомагати, не розважати чужих дітей, не гратися з ними, не говорити гарних слів. Просто не колупати душу на кожному кроці. Вже це буде величезне полегшення.
Пам’ятаймо: в кожній жінці закладена дивовижна, неповторна і незнищенна квітка материнства.
Не заважаймо їй розквітнути на повну потугу, на подив світові. Саме з цієї квітки вродить насіння щастя, радості і неймовірної краси людської душі. То наше майбуття.
Автор: Ірина Лук'янова