Було це тоді, як над Січчю Запорізькою зависла петля, що ось-ось мала затягтися смертильним порухом. Козацтво вирувало: військо обступило! Вороже? Не вороже?.. Браття-Слов’яни, а з чужим генералом… Облягли козацький стан.
– Не проливати братню кров! Не годиться!
– Розігнати вражу силу! Хто їх кликав сюди?
– Гріх! Бог покарає за кров християнську… Підемо з іконою Божої Матері!
Ходив-блукав поміж козаків молодик завзятий, хоробрий та днесь розгублений: що робити? Завтра, або кров братня потече, або навіки згине вільне козацтво, застогне у ярмі люд, а царські генерали замуштрують козацькі полки.
І раптом сяйнула думка: вони такі самі, як ми! А що як їх до козацького війська прийняти, а генерала чужинця, геть нагнати… Задумав – зробив!
І так палко говорив, такі щирі були слова, така знадлива думка, що зануртувала в гарячих головах згода, душу збурунив подих волі, задзвеніло:
– Мы с вами едины!
Нагло загримів постріл – козак повільно падав, а генерал-чужинець зле посміхався:
– Чтобы не повадно было возмущать бесхитростные души!