Tag Archives: Голос утопленого села

Жадан

   Була собі на світі країна. Горді і волелюбні люди жили в ній. І любили ті люди красу. По всьому світі славилися їхні вироби: чи різьблення по дереву-кістці, чи вишивки, чи килими. Бо були то довершені, витончені роботи. Кожна річ – неперевершений твір мистецтва.
   Багата була країна золотом і дорогоцінностями. І заздрісні сусіди давно хижо поглядали, щоб загарбати ту країну. Та волелюбні і невпокорені люди вміли захищати свій край. У бою вони були завзяті і мужні. А якщо падали на землю, то ніби брали від неї сили – зранені, закривавлені ставали знову до бою і перемагали, а перелякані вороги втікали.

Детальніше

Легенда про Правду і Кривду

  pravda.jpg Коли людство, освячене божою ласкою, тихо і мирно жило на землі, заздрісний і злий дух мучився миром і злагодою між людьми. Витворив тьму-тьмущу нечисті, що пішли по світу і спідтиха-тиха розтлівали людські душі.
   І розлилася гидь по світу, і людство тонуло в болоті нечестивих дій. Страждали і мучились чисті душі, невразимі до зла.
   І тоді Бог послав одній благочестивій сім’ї двох діток-близняток, дівчаток: одна-утішниця, розрадниця стражденних, друга несла світло правди, будила совість і добро у заблукалих душах. Батьки знали про призначення доньок і були повні рішучості виховати їх у заданому дусі.
   Сполохалася нечисть, почувши небезпеку, підстерегли, коли батько ніс на першу купіль своїм доням непочату воду, вкинули краплю отрути в те відерце, що було у лівій руці. Друге відерце не встигли огидити.
   Скупала мати доньок, і отруєна вода дісталась Утішниці.
   Росли дівчата, і помітила мати, що одна донька не така, яку провіщав їй Бог. Нещирість, омана, облуда, зрештою просто брехня бриніли в її словах, діях.
   Коли настав час послати їх між люди, як призначено, мати пошила різний одяг дочкам, аби люди пізнавали, і не слухали Утішницю.
   Пішли дівчата по світу, зустрічали їх за одягом, бо поширилась чутка швидко. Правдосвітлу зустрічали кругом шаною і увагою, і розкривалися очі заблукалим, і прокидалось добро в поснулих.
 

Детальніше

Легенда про сокола

 

sokil
Було це тоді, як над Січчю Запорізькою зависла петля, що ось-ось мала затягтися смертильним порухом. Козацтво вирувало: військо обступило! Вороже? Не вороже?.. Браття-Слов’яни, а з чужим генералом… Облягли козацький стан.
– Не проливати братню кров! Не годиться!
– Розігнати вражу силу! Хто їх кликав сюди?
– Гріх! Бог покарає за кров християнську… Підемо з іконою Божої Матері!
Ходив-блукав поміж козаків молодик завзятий, хоробрий та днесь розгублений: що робити? Завтра, або кров братня потече, або навіки згине вільне козацтво, застогне у ярмі люд, а царські генерали замуштрують козацькі полки.
І раптом сяйнула думка: вони такі самі, як ми! А що як їх до козацького війська прийняти, а генерала чужинця, геть нагнати… Задумав – зробив!
І так палко говорив, такі щирі були слова, така знадлива думка, що зануртувала в гарячих головах згода, душу збурунив подих волі, задзвеніло:
– Мы с вами едины!
Нагло загримів постріл – козак повільно падав, а генерал-чужинець зле посміхався:
– Чтобы не повадно было возмущать бесхитростные души!
 

Детальніше

Лелека – Посланець Бога на Землі

   ЛЕЛЕКА – символ любові до батька-матері, котрі благословили тебе на світ, а тому це – й символ сімейного благополуччя, любові до рідної землі, Батьківщини. Щасливий той двір, де є гніздо лелеки, бо він – птаха священна, за розорення його гнізда – кара вогнем. А ще лелека приносить до оселі немовлят. І щасливе те село, яке має хоча б одне лелече гніздо – його обходитимуть стороною чорні хмари та злі буреломи. 
   Ось так Антоніна Іванівна Литвин згадує своє дитинство:
   …Священним птахом в нашому селі вважався лелека. Якби робили герб нашого села, то лелека був би на ньому обов’язково. Жили на кожній хаті. Хати вкривали соломою так, щоб було де мостити гніздо лелеці.. Як їх чекали весною! Ми, дітвора, бігали кожного ранку за село, виглядали лелек.  Так хотілося побачити, як вони повертатимуться додому з далекого краю. Але такого видовища ми ніколи не бачили. Лелеки прилітали завжди вночі. Отож ми прокидались якогось ранку і чули радісний клекіт своїх лелек. Якщо до когось на хату не повертались лелеки, то був траур всього села. Або часом поверталась одна птаха…хата, де не селились лелеки, вважалась нещасливою, або господарі недобрі люди. У новозбудовану хату вселялись тільки навесні, як поселяться на ній лелеки…
«Голос утопленого села»
   Своїм прильотом в рідні краї провіщає весну…Якщо ж лелека несподівано залишає гніздо в дворі й не повертається до нього, то двір і дім цей згодом спорожніють…Окрім цього, лелека є символом вогню і сонячного світла: він завжди прилітає з наближенням бурі або грози. Лелека довіряє людям, на господарстві яких проживає, тому може спокійно розгулювати по їх двору навіть у їхній присутності. Вважають, коли дівчина вперше весною побачить лелеку високо в небі, то цього року обов'язково вийде заміж, а якщо вже в гнізді – то ще рік залишиться в батьківському домі.
   Лелека в українців – святий птах, який, за повір’ям, має риси і звички, що притаманні людям. Ось таку легенду розповіла Ганна Кравченко з Вінниччини:
   Як людина стала лелекою
   Колись у нашому краї була велика біда: люди не мали роботи, не вистачало на всіх землі, не раз і шматка хліба не було в хаті. Не витримав такого життя один чоловік та й подався шукати щастя в далях, в заморських краях.
   Тут він знайшов вічне літо, а головне хліб і воду. А більшого він і не бажав. Воно б, може, й нічого, але стала його діймати страшна ностальгія — сум за батьківщиною. Все більше й більше думав про повернення додому в рідний край. Хоча не назовсім, а так щоб трохи тут жити, а трохи в рідній стороні.
   — От якби я мав крила, то міг би хоч раз на рік злітати додому.
   Почув його молитви Господь і перетворив того мрійливого чоловіка в лелеку.
   Змахнув крильми лелека та й полетів на Україну. Зраділо його серце, коли побачило рідну землю, своє село, батьківську хату. Але й засмутилося, бо вже не міг назад стати людиною.
   Звив собі гніздо на дереві, що росло у дворі колишньої хати, і став там жити. Так жив до кінця літа, аж стало його знову тягнути в чужий край, де тепло і харчі є. Зібрався та й полетів у вирій, до теплих земель.
   І так відтоді літає туди-сюди, по кілька місяців живе на батьківщині, арешту на чужині. Сім’я його розмножилася, з’явилися родичі — журавлі, чаплі. Тільки коли підіймуться ці птахи в небо, сумовито кричать: укру-укру.
   Не можуть вже вимовити, як перше, слово «Україна», але не забули своєї батьківщини.