Бог… Найбільша таїна нашого виміру…Пізнанню її люди присвячують своє життя. Хтось наближається ближче до її розгадки, а хтось ще далі віддаляється від неї…
Та відносини Бог-Людина (навіть якщо здається, що хтось їх не має – вони все ж є) визначають принцип життя та ціннісні орієнтири як конкретної людини, так і цілого народу та людства.
Кажуть, людина може втратити все, окрім одного – власної волі – цього в неї не здатний забрати ніхто.
Ми вільні в своєму виборі, але ми несемо за нього відповідальність.
Вільні ми і в побудові відносин з Богом. Як вже зазанчалося, ці відносини в цілому визначають барви нашого життя та його суть, а тому мають дуже важливе значення…
Ми вільні в своєму виборі, але ми несемо за нього відповідальність.
Вільні ми і в побудові відносин з Богом. Як вже зазанчалося, ці відносини в цілому визначають барви нашого життя та його суть, а тому мають дуже важливе значення…
Релігії, конфесії… вони віддаляють людину від Віри, прагнуть потаємно приспати Волю людину у стосунках з Богом. Багато хто не погодиться, та все ж чому існують окремо Віра та релігія?..
Мусимо бути пильними і зміцнювати власну волю! А сила наша примножиться у народному єднанні. Тому маємо плекати зерна істини посаджені нашими світочами, пожинати плоди та множити Правду.
Вашій увазі пропонуємо філософський трактат Івана Франка "Страшний Суд", в якому він стверджує вільні відносини Людини з Богом.
Мусимо бути пильними і зміцнювати власну волю! А сила наша примножиться у народному єднанні. Тому маємо плекати зерна істини посаджені нашими світочами, пожинати плоди та множити Правду.
Вашій увазі пропонуємо філософський трактат Івана Франка "Страшний Суд", в якому він стверджує вільні відносини Людини з Богом.
СТРАШНИЙ СУД
Іван Франко
„Про Ватікан, унію та католицизм”, К., 1981
„Про Ватікан, унію та католицизм”, К., 1981
Ну, а що, як справді правда,
Що панотчик в церкві править,
Що мене по смерті ангел
Перед божий суд поставить?
І засяде бог на троні
В блисках бур і гуках грому,
І всі штири кінці світу
Враз поклоняться старому,
Заревуть небесні труби,
Потрясуться всі основи,
І мертве все стрепенеться,
Дожидаючи обнови,
І що від нащада світу
Мало дух живий у собі,
Підійметься, не пропаде
Ні атом життя у гробі…
І потягне все на суд той,
Мов безмежні, сиві хмари,
І ущерть сповниться міра
Плати добрим, злому кари…
І відкриються всі тайни —
Найновіші й найдавніші,—
Перед явністю такою
Затремтять найправедніші…
І не тільки кожне діло,
Але навіть кожне слово,
Кожний помисл, кожна похіть
Оживуть тоді наново,
І дістануть рух і голос
І, мов військо незліченне,
Попливуть на суд — свідчити
Попливуть на суд — свідчити
Проти мене чи за мене?..
Що ж, на судову розправу
З апаратом, так безмежним,
Стану я, слабий і грішний,
Певно, з трепетом належним.
І скажу: «На суд твій, боже,
Я стаю, земне создання,
І кладу перед тобою
Весь свій біль і все страждання,
Всіх ілюзій злудні блиски,
Всіх утіх марну приємність,
Всі надії, всі упадки
І всю гордість, всю нікчемність,
Розум весь, і всю сліпоту,
І всі єресі, й всю схизму,
І жало те невмируще
Критицизму й скептицизму.
Боронитися не буду,
Бо ти сам все ліпше знаєш,
Та яким мене создав ти,
То таким мене і маєш».
«Замовчи! — гукне з-за хмари
Що ж, на судову розправу
З апаратом, так безмежним,
Стану я, слабий і грішний,
Певно, з трепетом належним.
І скажу: «На суд твій, боже,
Я стаю, земне создання,
І кладу перед тобою
Весь свій біль і все страждання,
Всіх ілюзій злудні блиски,
Всіх утіх марну приємність,
Всі надії, всі упадки
І всю гордість, всю нікчемність,
Розум весь, і всю сліпоту,
І всі єресі, й всю схизму,
І жало те невмируще
Критицизму й скептицизму.
Боронитися не буду,
Бо ти сам все ліпше знаєш,
Та яким мене создав ти,
То таким мене і маєш».
«Замовчи! — гукне з-за хмари
Голос божий дужче грому.—
Все, що є, чому є й пощо,
Видно скрізь мені самому.
Пафос твій смішний для мене,
Дотеп твій не мід, а оцет;
А сю приказку латинську
Знаєш: «Солс Міневра доцет»*
Чим ти був, яким був, пощо,
Всі твої утіхи й болі,
Всі твої гріхи й дурниці,
Все було з моєї волі,
Все добро і зло, що в світі
Сіяв ти і досі сієш,—
Все те був мій план, якого
Ти ні в зуб не розумієш.
А що ти сповнив задачу,
Що була тобі надана,
То прийми тепер заплату:
То прийми тепер заплату:
Входь у радість свого пана»
Тут панотчики й владики:
Тут панотчики й владики:
Що клячатимуть довкола,
Позриваються на ноги
І насуплять грізно чола.
І враз крикнуть: «Боже, отче!
Чи ж подоба, чи ж потреба,
Щоб сей грішник, сей єретик,
Атеїст ішов до неба?
Де ми сіяли пшеницю,
Сипав він кукіль невіри;
Де щепили ми покору,
Там він гордощі без міри;
Де ми груди надривали,
Щоб добути скрухи лепту,
Його сміх, його наруги
Виводили нас з концепту.
Він ніколи не піддався
Ні намові, ні погрозі;
Він був вовк у твоїм стаді,
Був головня в твоїм стозі.
Він троїв дитячі душі
Явно, славно і нагально!
Брать його до неба, боже,
Се, їй-богу, нелояльно,
Ми ж твою сповняли волю,
Що стоїть в письмі святому,
Ми з твойого заповіту
Не вронили ні атому,
А сей жевжик тут нас буде
Ще стягати із котурнів!..
Ні, його зрівнявши з нами,
Ти нас маєш всіх за дурнів.
Ми на се не згідні, ми, що
Скрізь стежки твої простуєм!
Твоїм іменем ми проти
Твого суду протестуєм!»
Пан біг довготерпеливий
Пан біг довготерпеливий
Вислуха всю ту тираду,
І всміхнеться добродушно,
І таку їм дасть пораду:
«Цитьте, діти! Тут не сеймик.
«Цитьте, діти! Тут не сеймик.
Щоб ревли ви і кричали!
Ви ж у небі, де немає
Ані болю, ні печали.
Опозицій та обструкцій
Тут робить вам непрактично;
В своїм небі я ряджуся,
Вибачайте, деспотично,
Тут я поїзду кондуктор.
В якій хочу кого класі
Посаджу, а пасажирам
Іншим всім до того засі.
В моїм небі місця много,
Всяких треба тут професій,
І багато пасажирів
Іде в мойому експресі.
Для овечок препокірних,
Для коров молокодайних, Д
ля пташок усіх співучих
І для всіх заслуг звичайних,
Для волів, що весь вік пріли,
Скиби краючи й загони.
І для всякої худоби
Єсть окремі тут вагони.
Там їм плата по заслузі,
Море радощів готових,
Але мусить же й зо мною їхать хтось у особових.
Вас я, дітоньки, шаную,
Та одна моя вам рада,
Щоб держались ви, як добрі
Пастирі свойого стада.
А компанію для мене
Вибирать вам буде трудно;
А мені в компаньї з вами —
Вибачайте — було б нудно.
Чи я вас за дурнів маю,
Се лишіть мені на волю,
Та себе за дурня мати Вам, їй-богу, не позволю!»
Тут я попрошу о слово
І скажу: «Мій боже правий!
Присуд твій мені не ясний,
Та занадто він ласкавий.
Хто то, певно, не моя річ
Поправляти присуд божий,
Та боюся, до твойого
Я експресу не пригожий.
Компаніста я немудрий
Для небесного салону,
І готов так, як у земних,
Часто випадати з тону.
А по-друге, ти ж подумай:
Для якої-то паради
Серед твоїх найвірніших
Слуг почнуться свари й звади?
Я ж добродіїв сих знаю:
Не дадуть вони спокою,
Шепти, чорнення, доноси
В небі попливуть рікою;
Будеш мати тут протести,
І соборчики,й обиду,—
Вигризуть мене із неба
І тобі нароблять стиду.
А нарешті — вибач, боже,-—
Не кортить мене до раю;
Твоїх розкошів небесних
Я, їй-богу, не бажаю.
Не кортить мене ні вічний
Серафимський спів похвальний,—
На такі високі співи
Я зовсім не музикальний;
Не кортять мене небесні
Псалми, гімни й акафісти —
В їх бомбаст** ану ж я схочу
Підпустити зойки й свисти?
Та й твої співці й поети
Не зовсім мені до речі,
Починаючи Давидом,
А кінчаючи Львом Печчі.
Та й компанія, твої ті
Херувими, серафими,
Шестокрилії почвари —
Що мені балакать з ними?
Та й апостоли, і учні,
Корифеї всі небесні,
Як поглянуть ближче, боже,—
Страх вони не інтересні.
Сам Петро, чого він вартий,
Що Христа в біді відрікся!
І весь збір їх, що в годину
Скрути в страху геть розтікся!
Або ті твої аскети
Сухоребрі та немиті,
Ті фанатики, до людських
Благ ненавистю підшиті,
Ті отці, апологети,
Догматисти, канбністи,
Інквізитори, що вміли
«Вогнем і мечем» в душу лізти.
Або й ті, що з твоїм словом
На устах всі землі й море
Заповняли й скрізь ширили
Темноту, гризню і горе,
Покривали здирства можних,
Але вбогих дерли й тисли
І хрестом твоїм вбивали
Вольне слово й вольні мисли!
Адже, бувши консеквентним,
Ти їх мусиш пригорнути —
Тож подумай, як мені тут
В товаристві з ними бути?
Та се ще не все; можливо,
Що тут різнії порядки,
І на всяку бранжу***, боже,
Єсть окремі сепаратки****.
Але жити в твоїм небі,
І втішатися, й співати,—
Господи, то скільки ж треба б
Напихати в вуха вати,
Щоб не чути криків, стогнань
І проклять, докорів лютих
Тих нещасних, там у пекло
Звержених у тьму й закутих!
Щоб не чути відгомону
Всіх тих мук і озвіріння,
Щоб були мов контрапунктом
Всього твойого творіння.
Ні, почуються й крізь вату,
Крізь найгрубший мур зі стали,
І нема таких віддалень,
Щоб лунати перестали!
І нема таки розкошів,
І екстаз, і раювання,
Щоб мені не затроїли
їх пекельнії стогнання.
Дай мені в найвищім раю
Ще на вищий рай надію,
Та при думці про ті звуки
Я, їй-богу, одурію.
Ні, пусти мене, мій боже,
З сього світлого округу
Там, де тягне грішна вдача
И життьова мене заслуга,
Там, де боротьба невпинна
Без побіди і без слави,
Де покута віковічна,
Та без пільги й без поправи.
Правда, в той огонь пекельний,
Що пече без тіла душі,
В ту смолу і кров, де грішні
Клекотять, немов галуші,
У ті дебрі сірковії,
В черв'яки ті невмирущі,
В ті гадюки, скорпіони
Та почвари всякі злющі
Я не вірю, і в чортяків
Тих рогатих та хвостатих,
Що без всякої причини
Мучать бідолах проклятих.
Та я знаю інше пекло,
Куштував його немало
За життя,— ще й досі смаку
Трохи з нього позістало.
Знаю, як смакує скрута
В безвідрадній самотині;
Хліб, що ворог із презирством
З ласки кине сиротині;
Безнадійність, що розбити
Всіх тих мук і озвіріння,
Щоб були мов контрапунктом
Всього твойого творіння.
Ні, почуються й крізь вату,
Крізь найгрубший мур зі стали,
І нема таких віддалень,
Щоб лунати перестали!
І нема таки розкошів,
І екстаз, і раювання,
Щоб мені не затроїли
їх пекельнії стогнання.
Дай мені в найвищім раю
Ще на вищий рай надію,
Та при думці про ті звуки
Я, їй-богу, одурію.
Ні, пусти мене, мій боже,
З сього світлого округу
Там, де тягне грішна вдача
И життьова мене заслуга,
Там, де боротьба невпинна
Без побіди і без слави,
Де покута віковічна,
Та без пільги й без поправи.
Правда, в той огонь пекельний,
Що пече без тіла душі,
В ту смолу і кров, де грішні
Клекотять, немов галуші,
У ті дебрі сірковії,
В черв'яки ті невмирущі,
В ті гадюки, скорпіони
Та почвари всякі злющі
Я не вірю, і в чортяків
Тих рогатих та хвостатих,
Що без всякої причини
Мучать бідолах проклятих.
Та я знаю інше пекло,
Куштував його немало
За життя,— ще й досі смаку
Трохи з нього позістало.
Знаю, як смакує скрута
В безвідрадній самотині;
Хліб, що ворог із презирством
З ласки кине сиротині;
Безнадійність, що розбити
Рада б те життя мізерне;
Жаль учинку, що раз стався
І вже в небуття не верне;
Як довкола тебе зрада
Стане муром непрохідним
І як сам собі здаєшся
Підлим, низьким і негідним.
Все те степенуй, о боже,
По твоїй всесильній волі
І пусти мене у вир той
До товаришів недолі.
Там знайду я товариство
Більш до смаку й до вподоби,
І на сльози і на кпини,
І до сміху, і до злоби.
Там знайду завзяте плем'я,
Люд свобідний і гулящий,
Повний сили й волі, вицвіт
Роду людського найкращий:
Всіх музик і всіх поетів,
Що вино й любов співали,
Всіх філософів, що пута
Догматизму розбивали,
Всіх єретиків, усяких
Перелому піонерів,
Бунтарів і гайдамаків,
Всяких революціонерів,
Всіх, що власне чоловіцтво
Окупляли слізьми й кров'ю,
І всіх тих, кого любив я
В жизні гіршною любов'ю».
«Дурню! — крикне голос божий
Що ти слів тут набалакав,
Але правди зрозуміння
Стільки в них, як кіт наплакав!
Пекла просиш ти у мене,
Як би я був пекла ктитор*****;
Просиш мук і болів, як би
Я був кат і інквізитор.
Випрошаєшся від раю,
Мов від царського салону,
І боїшся серед ясних
І боїшся серед ясних
Пань там випадати з тону.
Ще й не бачивши, ти моїх
Вибранців на глум здіймаєш!
Слухай, хлопче! Я питаю:
За кого ти мене маєш?
Я гадав, що ти піднявся
Духом понад ту худобу,
Що собі і бога й чорта
Творить на свою подобу;
Що крізь часове й тілесне
Ти проник в духове й вічне
І відкинув шкарлупиння
Грубо-антропоморфічне.
Чей же, на землі недаром
Я острив тебе, як бритву,
Посилав тебе у мир свій,
І гоняв тебе у битву,
І водив тебе, як треба,
На вершини й на низини,
Щоб ти був одним з моєї
Доборової дружини.
Не плети ж тепер дурниці,
А збери в одно огнище
Всі думки і всі бажання,
На їх крилах якнайвище
Підіймись, напруж всі сили,
Безмір обіймай душею
І в найвищій тій екстазі
Злийся з сутністю моєю!»
Сі слова впадуть на мене,
Наче дощ густий, огнистий,
Спалять сумніви й тривогу,
І я встану ясний, чистий.
І почую в собі силу
І безмірну духа владу,
І перед найвищим Духом
В пориві любові впаду.
Всі думки і всі бажання
Я зберу в одно вогнище
І на крилах їх я стану
Підійматься вище, вище…
І уже весь безмір стане
Перед моїми очима,
Перед моїми очима,
Наче карта розікрита,
Наче світло, що не блима,
Тільки рівно, чисто ллється,—
Щезнуть загадки і межі,
І поллється щастя в душу,
Як безмірний блиск пожежі,
Я ростиму й сам в безмежність.
Все проникну, все прогляну,
Все скоштую — вище, глибше –
І розвіюся в нірвану.
* Свиня вчить Мінерву? (лат.).— Ред.
** Штучна пишномовність.— Ред,
*** Групівщина, зборище.—- Ред.
** Штучна пишномовність.— Ред,
*** Групівщина, зборище.—- Ред.
**** Окремі кімнати.— Ред.
***** Господар, староста. Ред.
***** Господар, староста. Ред.